***

Я думки свої жену

Я думок своїх боюсь,

Бо лиш вільна з ними я.

Хочу людського життя

Хочу людського буття

Не такого я оту у рідній країні.

Нас загнали в глухий кут

Наче дурні всі отут

Що ж це має бути?

Хочу щастя своїм дітям

Радості земної.

А онуки -  відчуваю.

 То найвища втіха!

Хочу краще передати

Що в душі тримаю

Розум, щирість, барви слова,

Щастя спілкування,

І захоплення цим світом,

Що волошками п’янить,

Райським яблуневим цвітом.

Калиною в лузі, сльозою у тузі,

Це від Бога, знаю певно,

Вся краса ця не земна.

 

А щоденні будні

в злиднях сірих,

То кара нам,

Що відступили, не вірили

І не хотіли,

І досі ще спимо.

 

Як важко бути тим ким є

Як важко стати, тим, ким треба

Тому і важко всюди

Заступництва нема,

Бо не молимось,

Бо не просимо,

Бо не віримо,

Бо не служимо тільки Йому,

А потім тільки здивування

Чому? За що? Це все зі мною.

А в тих всіх он як до ладу!

І знов не хочемо збагнути,

Що все добро струмить від Бога

І заповіді - то дорога

Якою треба всім іти,

А сатана сидить за рогом,

Душі розкритись не дає

І зваблює, і чатує, і спокушає,

І згуртує, і виправдає, й заспокоїть,

Мовляв, по іншому не можна

А живуть же світлі люди

чесні й не зрадливі

Дуже сильні в простоті,

Щирі і щасливі!

В їх очах не суєта,

А смиренний спокій

І прагну я того життя,

До світлого сьогодні майбуття.

А ще обіцяне тоді

Надумане й не справжнє

Хай відійде у вік старий,

Старе тисячоліття.

А світле нове – ось воно,

Бери його душею!

 

Липень 2000р.

Київ. Гідропарк.